fbpx

Кінець


Що таке кінець? Відповідь мала б бути однозначною і, водночас, навряд чи зрозумілою: перехід від буття до небуття. Що ж це однак значить?

Читайте також: Польський подарунок з українським акцентом

Чи можна його описати? Чи можна його пережити? Чи, принаймні, можна його собі уявити? І хоч здоровий глузд підказує відповідь вельми однозначну та ствердну на питання про те, чи його опис, переживання й уявлення можливі, однак, далеко не кожен мислитель, котрий брався за цю проблему, міг дати щодо цього позитивну відповідь. При тому, не лише в філософії. Навіть у світових релігіях з їхніми апокаліпсисами і просвітленнями, переродженнями і вознесіннями на третє чи сьоме небо, ніколи не можна було розраховувати на абсолютну певність. І чи ж така ситуація не іронічна щодо нас, адже кінець – принаймні такий, яким є смерть – є чи не єдиною річчю, про яку ми можемо говорити з отакою, власне, абсолютною певністю? Чи ні?

Про кінець, як і про будь-яке явище, можна говорити як про власний досвід, як про зовнішнє переживання (хоч визначення того, що значить саме поняття «зовнішній», та чим воно відрізняється від того, що належить до внутрішнього світу, вже вилилося в історії філософії у тисячі томів, до числа котрих належить, зокрема, «Критика чистого розуму» Канта тощо), та, врешті, про кінець можна говорити як про абстракцію. Отже, й кінець може бути моїм, може бути кінцем іншого, але також може бути чимось таким, що наче й стосується мене та інших, але не належить до мого чи інших безпосереднього досвіду.

Читайте також: У Польщі з 1 вересня збільшаться тарифи на водопостачання

В тому числі й кінець року. Він бо може бути предметом мого власного переживання або досвіду інших, але також лише партикулярним прикладом якогось загального переходу, зміни часу чи його цілковитого завершення.

Читайте також: Четверо українців стали лауреатами нагороди Форуму співпраці та діалогу Литва-Польща

Що цікаво, у перших двох прикладах, як елемент досвіду, він може виявитися предметом очікування, спогадів і переживання тут і тепер. У цьому випадку побіжне розважання – звісно, із виведенням поза дужки низки нюансів та застережень – дозволяє принаймні спробувати відповісти на питання: чи ми маємо хоч якесь уявлення про те, чим є кінець?

І першим з таких нюансів, якого я тут радше не торкатимуся, стане абстракція. Або, інакше, навіть беручи до уваги факт, що абстракція могла б нам підсунути певне уявлення про структуру будь-якого явища, що ми розглядаємо, кінець і як перехід, і як тотальне завершення якого б то не було процесу сприймався б нами без необхідної в таких випадках байдужості. Кінець – це те, що нас особливо зачіпає, адже це може бути наш власний кінець або межа, поза яку ніщо з того, що настільки для нас важливе, не переходитиме. А звідси складність у абстрагуванні щодо нього. З кінцем, переходом і сполученням тут взагалі складно – вони не є поняттями нейтральними, а тим більше – невинними. Понад два десятиліття тому під час відомого семінару на Капрі Жак Деріда говорив щось подібне про абстракцію і релігію.

Тому, звернімося лише до того, що пов’язане із досвідом. При тому, це зовсім не обов’язково має стосуватися інших людей, але й – чому б і ні – неживих предметів. У їхньому випадку відповідником досвіду була б історія, що свідчила б про кінець і доводила б таким чином можливість його опису.

Чи ж ми не складаємо уявлення про це поняття, спостерігаючи за кінцем різноманітних процесів і явищ довкола себе? Закінчився дощ, завершився рух – це припинення процесів. Щось зіпсувалося, перетворилося у інше або просто зникло – таким є кінець речей. Так, принаймні, змушує нас думати здоровий розсу́док, так є на перший погляд. Чи можливе, однак, таке зникнення – чи то як вгасання і зливання з тлом, чи як нагле явище? Будь який фізик скаже, що ні. З одного боку може йтися про перетворення енергії чи матерії, про отримання ними іншої форми, спрямування тощо. Чи щось таке означає кінець як межу, що відділяє буття від небуття? Риторичне запитання. З другого ж боку, годі собі й уявити будь-яке вщухання на всіх рівнях явища, якому воно притаманне. Навіть якщо завмре якась річ чи, зрештою, будь-хто з нас, нерухомість і зникнення не спіткає ані атомів, з яких ми складаємося, ані планети, сонячної системи чи галактики, що нас носять.

Такі вщухання, кінець історії речей, виявлятимуться відносними, вони вимагатимуть чимало пояснень, уточнень і застережень. І це в реальності, не в абстракції із, скажімо, голосним «кінцем історії» Фукуями. Отже, минущість є тут змінністю, а не завершенням. Переходом від одного сущого до іншого. І нічого дивного, що натуральним чином кінець тут виявляється пов’язаним із початком, а початок – з кінцем. Неначе в моєму улюбленому вірші Томаса Стернза Еліота: «In my beginning is my end» – «В моєму початку мій кінець». Або, як він каже в іншому місці: «Те, що ми називаємо початком, часто є кінцем. І щось завершити – це щось почати. Кінець – це те місце, з якого ми починаємо».

На перший погляд, дещо інакше виглядає ситуація із іншими людьми, не предметами. Очевидно, що найчистішим прикладом кінця у цьому випадку була би смерть – кончина, класне кажучи. Саме завдяки такому досвіду ми можемо примірити її на себе наче власний кінець. Можемо й не можемо заразом. Адже смерть іншого, однак, ніколи не буде моєю, як би я не вбивався через втрату близької мені людини, як би моє життя від цього не змінилося. Навіть, якщо б воно саме незабаром припинилося з цієї власне причини, як це стало у випадку «Жалобного щоденника» Ролана Барта, котрий, описуючи, начебто, смерть своєї матері, вів хроніку власного вмирання. Однак, чи смерть як кінець і вмирання як наближення до нього збігаються? Можуть, правда, так, принаймні, вважав Мартін Гайдеґер. Хоч він також переконував, що досвіду смерті не винести з того, що трапляється іншим людям. Власний кінець і його передчуття є річчю тільки й виключно інтимною. Як я згадував в одному з попередніх фейлетонів, присвячених, власне, цьому питанню, французький філософ Владімір Янкелевич, не поділяв Гайдеґерівського підходу в усій його радикальності, кажучи, що смерть іншої, але близької особи – це «упривілейований філософський досвід. Він нагадує мою смерть, проте нею не є, не є безособовою та анонімною смертю, що нею цікавляться демографія та медицина. Вмирає інша людина, а, отже, я її переживу. Я можу побачити, як вона вмирає. Можу узріти її мертвою. Це хтось інший, ніж я, та разом із цим смерть цієї людини торкається мене безпосередньо. Після цього лишається тільки досвід моєї власної смерті. Хтось близький, вмираючи, виручає мене у філософуванні про смерть». Ми можемо скласти уявлення про це явище, однак і тут воно повністю не відкриється перед нами без власного досвіду.

Фактично, жоден з наведених прикладів не відображує кінця, хоч і може ним називатися повсякденною мовою.

Інакше кажучи, знання про те, що ж таке кінець, нам може принести наш власний досвід. Однак, чи це буде ще знанням?

Доки ми живемо, триваємо в своєму існуванні, доти, очевидно, ми не зазнаємо кінця в його найбільш радикальному вигляді. Можемо побачити його як минущість – це зміни довкола нас, спливання часу, коли, приміром, замість одного року надходить другий, коли також відходять близькі нам люди, це й зміни в нас, коли я вчора вже не є собою сьогодні. Ми також можемо побачити кінець у майбутньому як певну перспективу власного неіснування (підкріплену різноманітними уявленнями і переконаннями, що в цьому світі обступають нас з усіх боків). І це не може не визначати нашого існування тут і тепер. Знову ж, це кінець, що нас може змінювати, але не кінець, котрий би перед нами остаточно відкрив таємницю небуття. Це метафора кінця, або й може взагалі лише його імітація.

Залишаться тільки одне – сам момент припинення існування. Лише тоді ми могли б сподіватися на уявлення про те, чим же є кінець як перехід від буття до небуття. Хоча, чи не виглядатиме це так, як наші численні переходи від бадьорості до сну, як саме той момент, що й про нього ми не в стані нічого розповісти ані собі, ані іншим.

Антон Марчинський


Новини партнерів

0 Comments

Leave a reply

or

Log in with your credentials

or    

Forgot your details?

or

Create Account