Цей вибух призвів до жахливої​​ катастрофи, яка сколихнула світ, забруднила Та травмувала Україну та частину Білорусі. Створено за матеріалами порталу https://nv.ua

Читайте також: Незабаром розмитнення авто стане доступним в додатку Дія

Те, що сталося, було достатньо жахливим — наслідки цього ми все ще спостерігаємо, але все могло бути набагато гіршим не лише для Східної Європи, але й для всієї планети. Ми вижили, хоча десятки людей загинули, і значна, хоч і точно не встановлена кількість людей постраждала від смертельної канцерогенної та деформуючої радіації.

На цю трагічну тему написано багато, і останньою за часом та, мабуть, найбільш ґрунтовною роботою, яка їй присвячена, є «Чорнобиль» Сергія Плохія. Після її публікації Netflix випустив великий драматичний, але фактично документальний, серіал про ті події. Серіал, на подив багатьох, мав надзвичайний успіх.

Читайте також: Дозволено пересилати паспорти та інші особисті документи територію України та за її межі

Тепер ми знаємо те, чого тоді не знали через закритість радянської системи. І коли ми згадуємо і знову вшановуємо тих сміливих людей, які віддали життя, виконуючи свій обов’язок, ​​з тим, щоб зменшити наслідки, навіть не бувши достатньо поінформованими про жахливі масштаби того, що сталося, нам також слід поміркувати про політичні наслідки цієї горезвісної історичної події.

Читайте також: Олексій Арестович написав заяву про звільнення

Простіше кажучи, вибух у Чорнобилі не лише підірвав дах атомного реактора і випустив смертельну радіацію в атмосферу — він фактично зірвав кришку радянської системи.

Ця катастрофа та потаємний спосіб, з яким з нею намагалось впоратись радянське керівництво, яке водночас стверджувало, що стало за Михайла Горбачова більш відкритим, знесло скриньку Пандори. А це випустило безліч питань, сумнівів і пригнічених надій, накопичених за останні десятиліття радянської влади.

Тож коротко згадаймо українські аспекти цих горезвісних подій і те, як це сприяло тому, що Україна, тоді ще несамостійна радянська республіка, стала суверенною, незалежною державою. І оскільки 30-річчя проголошення незалежності України не за горами — 24 серпня — це досить своєчасно.

Пригадаймо перебіг подій. Хоча новий радянський лідер Горбачов, що обійняв посаду Генсека КПРС в 1985 році, і почав говорити про необхідність реформування, модернізації або, за його термінологією, «перебудови» радянської системи та впровадження більшої відкритості – «гласності» — навесні 1986 року все це ще здавалося порожніми балачками та обіцянками.

В Україні суворий радянський динозавр Володимир Щербицький залишався на посаді губернатора Москви, голови Комуністичної партії України. Арешти та ув’язнення українських дисидентів тривали. У другій половині 1985 року поет Василь Стус помер у ГУЛАГу, як і декілька інших українськими політичних в’язнів. Патріотичним активістам Миколі Горбалю, Йосипу Терелі та Петру Рубану було призначено покарання у вигляді 12−15 років ув’язнення.

Коли сталася аварія в Чорнобилі, Богдан Нагайло тоді працював науковим співробітником на фінансованій США радіостанції «Радіо Вільна Європа-Радіо Свобода» у Мюнхені. Через те, що Москва зберігала мовчання, він вперше почув повідомлення про можливу ядерну аварію від шведів, які помітили підвищення рівня радіації, що поширювалась в їхньому напрямку зі сходу.

«Ми розпочали пошук можливих джерел радіації. Тим часом місцеве радіо в Мюнхені порадило батькам не дозволяти своїм дітям грати на дитячих майданчиках, розташованих поблизу житлових будинків. Ми зрозуміли, що відбувається щось дуже серйозне, хоча 1 травня керівництво комуністичної партії навіть провело першотравневий парад в столиці України, вдаючи, що нічого не сталося», – пригадує Богдан. Незабаром Чорнобиль було визначено джерелом випромінювання.

У березні 1986 р. київський літературний журнал «Вітчизна» описав недоліки конструкції атомної станції.

27 березня 1986 р. Любов Ковалевська у публікації в офіційному рупорі спілки українських письменників «Літературній газеті» пішла ще далі. Вона підкреслила, що вкрай безвідповідально поспішати з будівництвом атомних електростанцій без належного дотримання норм безпеки.

Я цитую свою книгу «Українське відродження», опубліковану в 1999 році в Лондоні та Торонто: «Ковалевська також нагадала читачам, що до 1988 року, коли її шостий реактор повинен бути введений в експлуатацію, Чорнобильська атомна електростанція стане «найпотужнішою у світі».

Я з’ясував, що принаймні двоє поважних українських академіків — Олександр Алімов та Борис Патон — висловили серйозне занепокоєння з приводу розміщення потужної атомної станції настільки близько до української столиці та фактично на головній водній артерії України — Дніпрі.

Але Москва завжди приймала всі рішення сама.

Пізніше, у 1993 році, тогочасний прем’єр-міністр Радянської України Олександр Ляшко визнав: «Станція … не була під нашим контролем. Протягом усіх 14 років, коли я працював головою Ради міністрів, я відвідував її лише один раз … І документи, що стосуються різноманітних експериментів і випробувань там … до нас не надходили».

Знову цитую мою книгу: «Чорнобильська ядерна катастрофа стала переломним пунктом моментом багато в чому … Оточення Горбачова було змушене переглянути свою політику у сфері інформації та це, у врешті-решт, дало новий поштовх розвитку гласності … Для не росіян це загострило чутливість до ступеня контролю Москви над ними та влади центральних міністерств ».

Дисиденти все ще утримувалися в ГУЛАГу, оскільки лише наприкінці 1987-го — у 1988 році Горбачов почав звільняти політичних в’язнів. Хоча Радіо Свобода та інші західні радіостанції він продовжував глушити до листопада 1988 року.

Отже, залишалося сказати своє слово письменникам, що працювали в рамках радянської системи. І після Чорнобилю вони вже не вагалися.

Приводом став Дев’ятий з’їзд Спілки письменників України, який відкрився 5 червня 1986 р. Це відбулось в залі Верховної Ради, радянського українського квазіпарламенту.

Як я писав в «Українському відродженні»: «Символізм стає очевидним лише коли озираєшся назад: делегати цього з’їзду, на якому, можна сказати, розпочалося найновіше українське оновлення, навряд чи могли передбачити, що за кілька років деякі з них будуть сидіти в цьому залі у якості депутатів парламенту незалежної України

Старійшина українського літературного істеблішменту Олесь Гончар у присутності Щербицького сказав своїм колегам, що Чорнобильська катастрофа «сколихнула світ» і що письменники країни не можуть сприймати речі, як раніше. Поряд з тим, що існувала необхідність охорони національного екологічного середовища України, також важливо було захищати культурну та мовну спадщину країни.

Найвідвертішим був поет Іван Драч. Він виступив із вибуховою промовою, яка підняла делегатів на ноги. Драч не лише звинуватив керівництво Комуністичної партії в Чорнобильській катастрофі, але також відважився говорити навіть про Голодомор, стверджуючи, що в результаті організованого Сталіним штучного голоду в Україні у 1932−33 рр. загинуло більше українців, ніж під час Другої світової війни.

Інші письменники, такі як поет Дмитро Павличко, Юрій Щербак, Володимир Яворівський та вчений-літературознавець Микола Жулинський теж висловились на ці теми на з’їзді чи після нього. Разом вони створили ядро​​альянсу національно-демократичних сил, що об’єднав нещодавно звільнених політичних в’язнів з іншими провідними інтелектуалами і новими громадськими діячами під назвою «Рух» (спочатку «Народний рух за перебудову»). «Рух» утворився у 1988−99 рр., проклавши шлях до незалежності.

Спочатку після Чорнобильської катастрофи виникли неофіційні екологічні групи, потім культурні та релігійні, а згодом і більш політично орієнтовані патріотичні. Народилося громадянське суспільство, і повернення додому політв’язнів лише зміцнило його. Їх спільне неявне гасло «Ніколи більше» стосовно контролю Москви над усіма аспектами українського життя перетворилося на нестримну єдину вимогу свободи та незалежності.