fbpx

Містерії як джерело філософії


Філософія як певний шлях до мудрості стала одним з джерел європейської раціональності. Саме її частиною є логіка, і саме вона також породила науку. Тож нічого дивного, що її співставлення з чимось таким, як містерії – грецькі містерії, відомі з VI сторіччя до н.е. – може здатися чимось протиприродним і недоречним. Спробуймо, однак, це зробити. Більше того, пошукаймо в містеріях джерел філософії.

Читайте також: Німеччина вносить нові зміни до правил перебування вимушених переселенців

А допоможе нам у цьому доктор Даніель Заревич, класичний філолог і автор курсу лекцій про містерії у Новому театрі у Варшаві.

– Нагадаймо насамперед про істоту самих містерій.

Читайте також: У Польщі відчутно зростуть тарифи на опалення: як отримати субсидію

– Тут варто нагадати про найважливіший орфічний або діонісійський міф, записаний пізніше Олімпіодором, що стало коментарем до одного з моментів у «Федоні» Платона. А саме, йдеться про антропогонічний міф, згідно з котрим сином Персефони і Зевса був Діоніс-Загрей. І через ревнощі Гери, що була номінальною дружиною Зевса і завжди переслідувала його коханок, молодого Діоніса, котрий мав стати правителем світу, спадкоємцем свого батька, схопили і розірвали на шматки титани. Вціліло лише його серце. В цьому й полягає істота грецького містичного мислення, якщо я можу це так назвати. Адже це серце було врятовано Афіною, а титанів Зевс спалив своєю блискавкою. Отже, цей міф каже нам про те, що людей було створено унаслідок з’єднання врятованого серця Діоніса-Загрея з матерією, що її символізували титани. Тож не без причини в грецьких містеріях йдеться про katharmoi, тобто про очищення, через котрі проходили їхні учасники. Вони мусили очиститися від своєї вродженої, старої вини, аби після смерті досвідчити обожування і повернутися до того місця, звідки насправді походить їхня душа.

Читайте також: У Польщі легально працює понад 700 тисяч українців

Такий дуалізм між матерією або тілом, з одного боку, та душею, з іншого, є суттєвим елементом містерійних культів. Чи не так?

– Тут, насправді, Платон є нашим провідником. Адже грек, що своє знання про світ черпав передусім з Гомера, мав відчуття інтегральності. Тобто, людина насамперед є власним тілом. Не без причини Ахіллес каже, що він би волів бути наймитом на землі, ніж царем в Аїді. Греки боялися смерті, бо вони мали відчуття, що після спалення тіла від нас залишається eidolon, образ, який нічого не значить, що це абсолютний кінець людського існування. А життя є тут і тепер, отже воно має бути славним. Тому великою зміною, що її в VI ст. до н.е. приносять грецькі містерії, є те, що греки починають зауважувати в людині як тілесну, так і духовну сфери. А разом з цим з’являється переконання, що цю духовну сферу, тобто душу, можна врятувати після смерті. Більше того (це з’являється у Піндара), людина після смерті може зазнати не лише апофеозу, але й такої долі, що якісно може всіляко перевершувати її земне існування. Тобто, думали греки, вона опиниться в чомусь схожому на рай, проте це місце буде призначене виключно для людей, котрі не лише свідомо жили як визнавці, скажімо, цього містичного Діоніса, тобто вони брали участь в містеріях, але також свідомо померли, найліпшим свідоцтвом чого є археологічні пам’ятки, що походять з усієї Греції крім Афін. Тобто це були золоті таблички, такі собі паспорти до засвітів, що їх втаємничені особи мали носити з собою, та з котрими їх ховали. Вони повинні були допомогти знайти правильний шлях в Аїді, аби врешті – що важливо, із повторенням відповідних формул після смерті – отримати спасіння поруч з Аїдом і Персефоною, а передусім поруч із Діонісом-Вакхом, тобто підземним Діонісом, з котрим також врешті-решт себе ідентифікували люди, втаємничені у містерії.

Тобто, можна сказати, що тоді разом з містеріями у грецькій думці народжується безсмертна душа… Хочу вас запитати про наступну річ. Візьмімо для прикладу таку ієрархію, в котрій людина є кимось вищим за тварин, але нижчим, скажімо, за богів. Про це, звісно, ми можемо прочитати у Платона, зокрема в його діалозі «Тімей». Отже, коли учасники містерій, як ми знаємо з описів, роздирають сире м’ясо, вони поводяться як тварини, однак, таким чином вони переходять на ту сторону світу, що її можна було б назвати божественною. Тож, чи ми маємо справу з ліквідацією всіх бар’єрів поміж всіма рівнями такої ієрархії, або ж йдеться про якесь нове розмежування, де божественне і тваринне спільно протистоять людському станові.

– Або ще інакше. Тут, звісно, варто згадати про 472 фрагмент з трагедії «Критяни» Еврипіда, що збереглася лише частково. Тут йдеться про те, що особа, яка проходить втаємничення, міст, з одного боку, власне, вдається до гомофагії, роздираючи тварин у рамках діонісійського культу, проте відразу після цього, як адепт Діоніса-Загрея, стає вегетаріанцем, тобто утримується від споживання в їжу істот, котрі мають душу. Отже, можна підозрювати, що такі містерії передусім заперечували людську природу. Якщо згадати про Іполита Еврипіда, то Тезей насміхається з нього через те, що той не їсть м’яса. А тут ми також бачимо парадокс. Адже Іполит заявляє про своє преклоніння перед богинею Артемідою (покровительницею полювання – ред.), а з іншого боку утримується від споживання м’яса. Греція повна парадоксів. А йдеться про те, що не їсти м’яса було для греків чимось дуже дивним, бо суперечило важливому елементові грецької культури. І хоча м’яса не споживали щоденно, це відбувалося в найважливіші моменти – під час свят. Жодне серйозне офіційне свято майже не обходилося без кривавого жертвоприношення. А з іншого боку, м’ясо ніколи не вживали в їжу сирим. Отже, кажучи про грецькі містерії, ми, з одного боку, бачимо споживання сирого м’яса, а також жінок, котрі розривали живих тварин – не лише зайців, але й молодих оленів. А з іншого боку, згаданий фрагмент Еврипіда каже про те, що після цього всього такий міст раптом відмовляється від вживання м’яса взагалі. Тобто, маємо тут заперечення людської природи на двох рівнях. По-перше, йдеться про споживання м’яса, непризначеного для людей, тобто сирого. А по-друге, йдеться про цілковиту відмову від нього в будь-якому вигляді. Як одне, так і друге вважалося в грецькій культурі чимось їй невідповідним. І в цьому сенсі, на ритуальному рівні, це таке позбування людської природи завдяки власній поведінці.

– І ще на один парадокс тут варто було б звернути увагу. В містеріях ідеться про відкидання матерії, перехід на сторону богів, спокутування власної вини, чому, в певному сенсі, служить зосередження на матерії, її підтвердження, ставлення у центр уваги, коли учасники містерій її роздирали. Адже тут не йшлося про її знищення, а своєрідне занурення в її світ. Саме завдяки цьому місти намагалися таким парадоксальним чином очистити себе від усього матеріального. І цей мотив ми знаходимо в пізніших вченнях, що з’являлися у Греції та загалом у еллінському колі. Про це, звісно, йдеться у філософії. Але також, зокрема, у гностичних вченнях. Чи не так?

– Напевно. Маю це сказати, що я ніколи професійно не займався гностицизмом. Проте безсумнівно дуалізм тіла і духа, матерії і душі, необхідність очищення від тілесності і вбачання в цьому процесі наближення до бога, мало дуже сильний вплив на всю західну культуру. А гностики є дуже добрим прикладом цього. А також і маніхейці.

– А яке значення такі містерії мали для філософії, для грецьких філософів? Чи можна сказати, що у певному сенсі ними був створений такий собі правзірець справжнього філософування, як, скажімо, другого плавання Платона?

– З усією певністю можу сказати, що, власне, грецькі містерії були і основою, і підготовкою, і мовним, суспільним, релігійним, містичним простором, що з нього Платон черпав найбільше, знаходячи і розвиваючи мову своєї теорії другого плавання. Передусім ідеться про онтологію Платона, тобто про те, що в нас є відкриті, а передусім, можливо, невідкриті простори, котрі вимагають, аби завдяки філософії їх відкрили. Бо це дозволяє нам пізнавати себе, що, в свою чергу, дозволить пізнати божественне. Тому не без причини в «Теететі» Платон пише про уподібнення богам. В моєму особистому розумінні, філософування, функціонування у закритих групах втаємничених осіб – це спочатку, а пізніше – в Академії, було з цим пов’язане. Я переконаний, що Академія Платона була насамперед релігійним об’єднанням, що його форма нагадувала об’єднання людей, котрі проходять втаємничення у містерії. Проте рівень рефлексії тут формувався Вчителем, тобто Платоном, звідки випливає його багатство. Однак, сам характер участі в Академії, особливість розмов, що там велися, саме прагнення уподібнення богові шляхом плекання чеснот і знання, були релігійними. В самій філософській мові, у специфіці грецьких втаємничень, що, без сумніву, були Платонові відомі і він брав у них участь, я вбачаю її безпосереднє джерело і основу. Тут звертається увага на дуалізм між світом і душею. Найліпшим прикладом цього є посилання в діалозі «Кратил» на орфіків і людей, що вшановують Орфея. Тут ми виходимо до величезного поля орфічної міфології або теології, коли учні пізнавали природу божества. Проте вони її не пізнавали через одноразову інформацію, переказану вчителем, але так, як Платон це описав у «VII листі» – через багаторічне спілкування одне з одним. Завдяки цьому запалювалася іскра і вибухав філософський жар. А його метою є одне: просвітлення за життя і спасіння після смерті.

Антон Марчинський


Новини партнерів

0 Comments

Leave a reply

or

Log in with your credentials

or    

Forgot your details?

or

Create Account