fbpx

Початок


Розважаючи попереднього разу про те, чим є кінець в його найрадикальнішому розумінні – як перехід від буття до небуття – я спробував показати, що ми не так багато про нього знаємо. Або й радикальніше – саме явище кінця не доступне нашому безпосередньому досвідові, такому принаймні, який можна було б згодом описати. Адже, переходячи від буття до небуття, а, отже, втрачаючи власне існування, як дати цьому вираз у мові? Або ж, спостерігаючи за кінцем іншого, як можна дізнатися про його неіснування, про сам момент перелому? Перелому або переходу. Кінець, отже, ми починаємо сприймати як метафору, де роль настільки радикального переходу починають відігравати переходи, зміни менш радикальні – побутові попросту.

Читайте також: Польський подарунок з українським акцентом

Кінець, отже, виявляється переходом до початку. І, зрештою, так теж можна його сприймати – як перехід від однієї ситуації до іншої, як вираз змінності, нездоланної, а отже, парадоксально, постійної непостійності. Тому раптом – чи єдиним, хоч теж не певним – джерелом нашого уявлення про кінець стає початок. Кінець мав би тут становити його пряму опозицію. І, як це діється з усіма протилежностями, тут вони б мали являти собою віддзеркалення одне одного та, в чомусь, були б близнюками.

Тож нічого дивного, що згадуючи про свій початок або про появу когось та чогось іншого, заразом ми можемо уявляти свій та їхній кінець. У будь якому разі, межа між одним та другим не була б тут тотальною. Якщо придивитися, то в будь яких наших спробах описати початок і кінець як дві протилежності можна вгледіти їхню спорідненість, якщо не тотожність. Тоді це було б, як в Геракліта: «Протилежності досягають згоди, а з дисонансів постає ідеальна гармонія; все народжується з боротьби» (8.13). Проте боротьба, як можна було б тут додати, є умовою єдності.

Читайте також: У Польщі з 1 вересня збільшаться тарифи на водопостачання

Якщо йдеться про початок і кінець, то їхню спорідненість можна було б пояснити, вдаючись до двох понять, запропонованих творцем філософської феноменології Едмундом Гуссерлем. Йдеться про ретенцію та протенцію. Остання тут, тобто, спрощуючи, сприйняття майбутнього, є вторинною відносно сприйняття минулого. Іншими словами, майбутнє, яким ми його бачимо, було б тут уявленням про минуле, неначе перенесеним наперед на певній уявній лінії часу. Так майбутнє не лише випливає з минулого, але є його проекцією. Думаючи про майбутнє, ми уявляємо його як щось, що вже сталося, тобто представляємо в категоріях минулого. Таким чином і елементи з минулого є такими собі правзірцями того, що лише має надійти. І ще радикальніше – це, однак, можна захистити – колись пережитий початок укладає межі та становить підгрунтя нашого поняття про кінець.

Читайте також: Четверо українців стали лауреатами нагороди Форуму співпраці та діалогу Литва-Польща

Як бо ж їх можна представити? Наприклад, як два кінці, саме «кінці» якогось відрізку часу. Або як його початки. Залежить від того, як на це все подивитися.

На мою думку, в філософії ХХ століття не було іншого – принаймні настільки видатного і настільки відомого – автора, який із таким завзяттям та проникливістю займався питанням початку, як це робив Емманюель Левінас. Він, єврей, народжений у Каунасі, свою гімназичну освіту здобував, зокрема у Харкові, а згодом став філософом і вчителем Талмуду, що завершив свій життєвий шлях в Парижі. Сáме розважання про природу початку вирізнили його на тлі інших захоплених продовжувачів Едмунда Гуссерля і, згодом, його, мабуть, найвидатнішого та напевно найбільш неоднозначного в своєму мисленні учня Мартіна Гайдеґера. Свій філософський шлях Левінас почав з перекладів та описів феноменології першого з них, перебуваючи під виразним впливом другого.

Тут важливо сказати, що в творчості обох філософів, як Гуссерля, так і Гайдеґера, якщо вже задатися питанням про те, чи домінує котресь із цих двох протилежних, але дзеркальних понять-становищ, тобто початок і кінець, то в обох випадках це буде кінець. Навіть попри розважання про згадані ретенцію і протенцію так є у Гуссерля, який каже, що наша свідомість є скеруванням на щось – на якусь мету, на якийсь об’єкт. Тобто передусім вона становить єдність самого скерування на цей об’єкт із ним самим. І лише через це в тому, що Гуссерль називає редукцією, тобто зведенням назад або поверненням, можна вести мову про джерела такої свідомості, тобто про наше я. Звісно, взаємозв’язки в цьому клубку свідомості складні, але так вже виходить, що в сухому залишку її джерела виявляються вторинними відносно її цілей. Хоча самі цілі й скерування на них є вторинними ще відносно чогось, про що я тут вже не згадуватиму, адже загальної картини це б не змінило, а ускладнило б опис.

Ще виразніше є у Гайдеґера, який кожного з нас як дуже особливий тип того, що існує, визначає через обмеження, тобто власне, дефініцію, дослівно – окреслення, визначення меж, кінця. Це кінець надає форму і сенс нашому існуванню. А кінцем людини є смерть. Отже, каже Гайдеґер, однією з основних характеристик людини є буття-до-смерті.

В обох же випадках йдеться про особливу цілеспрямованість, якою визначається істота людини. А цілеспрямованість значить також ефективність.

Тут, повертаючись до Левінаса, варто сказати, що для нього, того, хто зачитувався творами обох авторів, це очарування закінчилося, коли він, як офіцер французького війська, потрапив до гітлерівського полону. Він вижив, хоч його родину, як і родину його дружини, було повністю знищено в рамках так званого «остаточного вирішення єврейського питання». Він зіткнувся з кінцем у всій його жахливості та реальності, який був, на додаток, просякнутий отією доцільністю і ефективністю дотеперішніх мудреців. Зіткнувся і висловив свою незгоду. Виношувана ще в шталазі ідея після війни знайшла свій вираз у книзі «Від існування до того, що існує», а згодом з’являлася у всіх філософських творах мислителя. Йому можна було б закинути – й нерідко таке траплялося – що вся його філософія є переспівом і реакцією на Гайдеґера. Однак, саме початок, поява сущого було тут тим, чим до Левінаса – із деякими винятками – нехтували не одне століття.

Отже, як він такий початок бачить? Це неначе виринання чогось із безособової стихії, що можна назвати гіпостазою, гіпостазисом, або – до чого наше вухо звикло найбільше – іпостассю, грецьким терміном, що на таку появу з небуття вказує. Як би це могло виглядати? Як народження Венери з морської піни (згадаймо лише картину Боттічеллі). Якщо кінець визначав би межу, то початок міг би вказувати на неприборкуваність і безмежність того, де він з’являється і що не в силах опанувати.

Можна сказати, що й тут початок із кінцем збігаються. Одного й другого так само не можна описати з абсолютною певністю. Хто ж бо пам’ятає своє народження? Хоч маючи справу з його наслідками, ми не можемо заперечити, що такий початок мав місце. Що з нього ми випливаємо та, може, його сповнюємо. І з цим сповненням також пов’язана якась відповідальність, як і в випадку кінця, тотожного з підсумуванням. Відповідальність ця, однак, не є доцільністю, коли ми підпорядковуємо самих себе і весь світ довкола, аби досягти певної мети, чого б це нам не коштувало. З такою доцільністю, що її проявом були концентраційні табори ХХ століття – звернені до кінця, вони були фабриками смерті. Ні, відповідальність початку нагадує нам про певну залежність від того особливого часу і стану, з котрого ми походимо. До її натури вписана не безоглядність, але навпаки – зважання на… на інших, на все довкола. Адже інші і все довкола, власне, можуть крити в собі наше джерело. В них, у їхньому обличчі (це термін Левінаса, який так чудово перегукується з іпостассю) ми можемо таке джерело побачити. При тому, це такий стосунок, що не веде до знання, істини, але до згоди з тим, що в початку, in illo tempore, може критися щось, чого ніколи не вдасться збагнути. Зрештою, до якого ми завжди повертаємося. Він є основою так важливого ще для Ніцше вічного повернення, він є дверями до вічності, в якій, і лише в якій кінець становить його аспект і доповнення, а не самоціль.

Як в одному зі своїх віршів писав Ципріан Каміль Норвід:

Був в Тебе я в ті дні передостанні

Неосягненного мотиву –

– Повні як Міф,

Бліді немов світанок…

– Коли життя кінець шепоче до початку:

«Не розпорошу Тебе – ні! – Я у-виразню!..»

Антон Марчинський

(Запрошуємо Вас послухати звуковий файл)


Новини партнерів

0 Comments

Leave a reply

or

Log in with your credentials

or    

Forgot your details?

or

Create Account