fbpx

«Половинка – велосипедом на Урал»


Чи воєнні спогади членів Ваших родин живі у ваших хатах? Чи вони передаються з покоління в покоління? Так було в Аґнєшки Мартінки, мандрівниці, фотографа і авторки виняткової публікації, гості Польського радіо. Результатом цього стало видання книжки «Половинка – велосипедом на Урал, до місця заслання Батька. Спогади Батька, спогади дочки», яка описує подорож авторки слідами заслання її батька, котрий потрапив у Сибір у 40 роках минулого століття. Це дуже гарно видана обширна публікація, в якій є фотографії, документи і дуже багато цікавого матеріалу.

Читайте також: У Гданську пройде акція подяки полякам

У студії Польського радіо авторка книги Аґнєшка Мартінка. У вашій сім’ї ці воєнні спогади завжди були живі.

– Так, вони були живі, бо, на жаль, ні тата, ні мами вже немає з нами на цьому світі. Я з раннього дитинства чула такі слова, як Половинка, Перм, Волга, Кама. Батько був у Сибіру, він був засланий на Урал після так званого «визволення». 1945 року Сталін депортував 17-тилітнього хлопця до вугільної шахти на Уралі. У дитинстві я постійно чула Половинка, Урал – так було на кожному кроці. До сьогодні в нашій хаті не можна викинути крихти хліба, ми також ставимо знак хреста на хлібі перед тим, як його почнемо різати. Наша мама була більш закритою людиною і розповідала менше. Коли моя сестра, в якої народилися діти, хотіла дечого більше довідатися від матері, наприклад увечері порядкувала фотографії і питала хто є на фото, мати відповідала: вже пізно, іди спати, вранці треба встати…Тепер батьків уже немає.

Читайте також: Українці у Польщі можуть отримати онлайн-консультації в ZUS рідною мовою

Ваш батько помер, але тоді, коли ви вирішили вирушити велосипедом його слідами, разом зі своїми товаришами, тоді ваш батько ще був живий.

Читайте також: Лікарня на Львівщині отримала гуманітарну допомогу від Польщі

Це було 10 років тому, власне цього року виповниться вже 11 років, коли я поїхала ровером на Урал. Я поїхала туди не сама, (сама я би боялася), а з двома незнаними мені тоді особами: Аґнєшкою Копер з Познаня і Томашем Сьвьонтеком з Кросна над Віслоком. Ми раніше не лише не їздили разом роверами, ми навіть не знали один одного.

Ми поїхали слідами мого батька, а точніше за маршрутом, яким тато повертався з Уралу. Бо батько, так як і його супутники недолі, був побитий, скатований після допитів в Управлінні безпеки в Томашеві (Cebulówka, Smocza Jama), крім цього він мав підвищену температуру і хворів грипом, він тоді навіть не думав про втечу. Просто він був майже без тями, ледве зорієнтувався, що їх вивозять десь на схід, коли в потягу хтось сказав, що минули Сарни. Отже батько не запам’ятав дороги на схід, але коли рік пізніше йому пощастило повертатися назад до Польщі, тоді він у своїй пам’яті нотував маршрут. Він знав, що були у Пермі, перетнули Каму, Волгу, їхали через Москву і приїхали до Білої Підляської. І саме цим маршрутом ми їхали велосипедами.

Кожного разу, коли ви з’являлися у тих містах, де був Ваш батько, до вас поверталися ті спогади, які тепер ви описали у своїй книжці? Бо треба сказати, що ваш батько описав ті події.

Ні, це було по-іншому. Батько дуже багато розповідав про Урал, при кожній нагоді. В дома не можна було тримати дієту (худнути), бо зразу говорили про Урал, війну, партизантку, тощо. Батько нічого не записував, але на зламі 1997 – 1998 років у Томашеві, з якого ми походимо, на шпальтах місцевого часопису «Rewizje tomaszowskie» батькові вдалося опублікувати спогади. Долею мого батька поцікавився пан Войцєх Дзєдзіц, який записав його спогади, і частина з них була опублікована у цьому журналі.

Але ці батькові спогади є також у вашій книзі.

– Подорож на Урал, проща слідами батька відбулася пізнім літом-осінню 2006 року. Ми повернулися до Польщі 17 вересня 2006 року. Тоді ніхто не припускав, що через 10 років мій батько піде з цього світу. Ми з батьком планували разом написати цю книгу, план був такий: тату, я поїду на Урал, відшукаю шахту номер 4, в якій Ти працював, повернуся і тоді разом напишемо книжку. Але легше сказати, ніж виконати план. У мене були різні особисті справи і не було натхнення (…) Батько мене питав: дитино, коли напишемо книгу? Востаннє запитав про це в липні 2007 року, коли я збиралася їхати до Норвегії. Я пообіцяла, що коли тільки повернуся з Норвегії, сядемо до книжки…я не доїхала до Норвегії, бо мій батько раптом помер. (…) Я зайнялася книжкою 4 роки тому, коли втратила роботу. Після смерті батька ми з сестрою знайшли нотатки батька під заголовком «Монолог» – це не були якісь приховані нотатки, вони лежали на столі. Це гарні спогади, такий іспит совісті (…) Я думаю, що батько написав їх протягом однієї – двох ночей, що це були нотатки, які він залишив мені спеціально. І цей «монолог» став стержнем цілої книжки, всієї розповіді. Цитуємо також фрагменти тексту з журналу «Rewizje tomaszowskie», які були опубліковані давно тому. Після смерті батька я довідалася від пана Войтека Дзєдзіца, який проживає у Томашеві, що у нього є плівки з записом діалогу, який він вів з батьком сидячи з коньяком при камені. Ці розмови також мали бути опубліковані на сторінках місцевого часопису, але після зміни керівництва редакція не була зацікавлена цими матеріалами. Всі вони тепер були використані у книзі. По-моєму, все відбувається з якоюсь метою – тепер, з перспективи кількох років праці над книжкою, я зрозуміла, що саме так мало й бути, завдяки цьому книжка стала дуже багатою, гарною, і якоюсь іншою…

Книжка дуже особиста. Розповідь йде двома шляхами: це спогади з часів заслання батька у Половинці, і другий – це ваша велосипедна подорож слідами батька. В цій подорожі переплітаються і радість і якийсь жаль, але таким почуттям, що домінує є вдячність.

Так, книжка зворушлива, – це не моя думка, а читачів, які вже встигли її прочитати. Об’єм книги – 480 сторінок, але я знаю людей, які прочитали її за півтори доби, бо, здається, швидше її прочитати неможливо, оскільки там є дуже багато деталей…

І вона надихає інших до подорожей …

– Так, але книжка розповідає не лише про батькове заслання на Урал. Мій батько був незвичайною людиною. Йому було 12 років, коли розпочалася 2 Світова війна. 13 йому виповнилося в лютому 1940 р. І тоді, не кажучи ні слова батькам, він вирвав мапу зі шкільного атласу і вирушив до Угорщини, щоб боротися за вільну Польщу. Ця книжка – це розповідь про життя мого батька та подібних йому людей від 1939 року, тобто вибуху 2 Світової війни, аж до його смерті у 2007 році.

А я нагадаю, що ми розмовляли з авторкою книжки «Половинка – велосипедом на Урал, до місця заслання Батька. Спогади Батька, спогади дочки» Аґнєшкою Мартінкою.

Dwójka/Л.З.


Новини партнерів

0 Comments

Leave a reply

or

Log in with your credentials

or    

Forgot your details?

or

Create Account