fbpx

Що ми знаємо про білоруську мову?


Попри те, що білоруси є безпосередніми сусідами українців та обидва народи чимало в своїй історії пережили спільно, ані історія північних сусідів, ані їхня мова радше не є предметом широкого зацікавлення та глибокого знання в Україні. Швидше за все, так сталося через те, що білоруси, так само як і українці, протягом кількох останніх століть мусили невпинно боротися за власну ідентичність і мову. А за таких обставин, мабуть, не кожен знаходить силу й снагу, аби подивитись на іншого, навіть якщо це товариш по нещастю.

Читайте також: Німеччина вносить нові зміни до правил перебування вимушених переселенців

З проханням розповісти про білоруську культуру я звернувся до професор Ніни Барщевської, завідуючої Кафедрою білоруської філології у Варшавському університеті та керівниці Білоруської служби Польського радіо. Цього разу ми говоритимемо про мову, а в одній з наступних передач йтиметься про ідентичність білорусів. Звісно, ці виміри доповнюють одне одного.

– Пані Професор, білоруську та українську мову – разом з російською – найчастіше відносять до однієї мовної групи – східнослов’янської. Решта ж слов’янських мов належать або до західнослов’янської групи, або до південнослов’янської. Протягом останніх років неодноразово з’являлися думки мовознавців як в Україні й Білорусі, так і на Заході, що такий поділ не відповідає фактичному станові справ. Бо, скажімо, як українська, так і білоруська лексично ближчі до західнослов’янських мов, ніж до російської тощо. Як би Ви це прокоментували?

Читайте також: У Польщі відчутно зростуть тарифи на опалення: як отримати субсидію

– Звісно, якщо йдеться про білоруську мову і про спільну історію Білорусі й України – адже колись навіть землі сучасних Білорусі та України входили до складу одного державного організму – я гадаю, що ці зв’язки дуже близькі. І вони залишаються близькими дотепер. Тож завжди, коли білоруси щось кажуть про сусідній народ, про те, якими є українці, то такі слова дуже теплі. Натомість історично склалося так, що Росія намагалася присвоювати собі як білоруські землі та ідентичність, так і українські. Ми бачимо, що діється, хоч би, тепер. Якщо ж ідеться про білоруську мову, то, звісно, існують різні теорії щодо, може, не стільки походження, скільки певного періоду її розвитку. Бо є певні риси, котрі свідчать про те, що і білоруській, і українській, і російській мові притаманне повноголосся. Натомість інші риси вже не розвивалися так, що причинялися б до формування тільки й виключно східнослов’янської групи. Один з білоруських дослідників, Ян Станкевич, виявив 43 риси, серед яких лише повноголосся спільне для цих народів. Ще 13 рис об’єднує їх всіх з іншими групами слов’янських мов – західно- та південнослов’янською. Натомість, решта – перемішані й не існує чогось такого, аби можна було однозначно приписати всім цим мовам.

Читайте також: У Польщі легально працює понад 700 тисяч українців

– До чого, отже, такий поділ на групи?

– Звісно, такий поділ на всі три групи умовний. Проте ані в західнослов’янській, ані в південнослов’янській групі ніколи не йшлося про спільний розвиток всіх цих мов. Просто із праслов’янських мов виокремилися польська, чеська, та їх було включено до відповідної групи. Натомість, у випадку білоруської, української та російської в історії їхнього розвитку виділяється так звана група спільного розвитку. І якщо йдеться про це, то, звісно, на сьогодні є вже думки як білоруських, так і українських вчених, що ставлять такий спільний розвиток під сумнів. Серед білоруських дослідників, це, скажімо, мовознавець Іван Крамко, який каже виразно, що в групах південнослов’янських і західнослов’янських мов просто не було такого народу, який хотів би нав’язати іншим власну гегемонію, тому й не було такої спільної групи розвитку. Натомість, серед східнослов’янських мов Росія була такою країною, що намагалася нав’язати власну гегемонію. Тому протягом багатьох років велася мова про те, що начебто був такий спільний розвиток і лише згодом зі спільного коріння виокремилися білоруська та українська мови. Натомість, в Україні, наприклад, Григорій Півторак переконує, що це радше був зворотній процес. Не йшлося про виокремлення зі спільного коріння, тільки про консолідацію певних племен, земель у більші організми, що призвело до виникнення трьох різних народів. Тобто, так не є, що білоруси та українці є молодшими братами, як це часто кажуть, росіян.

– Прикладів таких заяв вдосталь.

– Зрештою, нещодавно, буквально пару днів тому у Білорусі представник посольства був викликаний до Міністерства закордонних справ за слова одного з представників «русского мира», що заявив, що білоруська мова має 90 років. Не знаю, яким чином він це обрахував. Звісно, якщо йдеться про мову, то це підтверджено не лише білоруськими, але й західними мовознавцями. Наприклад Пол Векслер виокремлює такі три етапи розвитку білоруської мови. Перший – це ще дописьмовий, коли дреговичі та кривичі консолідувалися, формуючи білоруський народ. Потім – початки письмового періоду, коли продовжувалася консолідація. І це вже час розвитку, коли ми маємо безліч письмових документів, починаючи з XV століття. Отже, розвиток білоруської мови триває значно довше, ніж декотрі росіяни про це кажуть.

– Називаючи її, як і у випадку української, лише діалектом російської або великоросійської мови…

– Звісно, в історії протягом багатьох років здійснювалися спроби вписання білоруських говорів до числа говорів російської мови. І це відбувалося, так би мовити, синусоїдально, оскільки на початку ХХ століття дослідники, які входили до Московської діалектологічної комісії, що займалася дослідженням білоруських говорів, звертали увагу на їхню відмінність від російської мови, та підкреслювали, що вони свідчать про існування окремої мови. Натомість пізніше, вже за часів радянської влади, звісно, були спроби поставити під сумнів оті більш ранні припущення. Так само, як і спроби поставлення під сумнів більш ранніх мап. Бо, скажімо, мапи кінця XVIII століття, на яких зображено ареал білоруської мови і, таким чином, білоруського народу – адже раніше національність визначалася саме на основі мови – свідчили про те, що землі Брянщини, Смоленщини та Псковщини до цього етнічного білоруського ареалу входили. Маймо надію, що, однак, в майбутньому такі наукові теорії повернуться і будуть визнані на противагу отим псевдонауковим чи ідеологічним, котрі покликані підпорядкувати білоруський та український народи і засвідчити вищість російського народу. Зрештою, тут варто навіть згадати про питання термінології. Бо, скажімо, сам прикметник «руський» – «русский» – походить від Русі, а не від Росії. Отже тут неодноразово, змінюючи певну термінологію, маніпулювали людськими уявленнями, кажучи, що всі три нації – і росіяни, і білоруси, і українці – мають спільне коріння.

– Напевно, якщо йдеться про такий спільний елемент, що формував ці три мови, то ним була церковно-слов’янська мова і весь корпус церковних текстів, що там функціонували. Йдеться, однак, не про спільне етнічне коріння, а про спільну конфесію, православ’я, що впливало на формування літературних мов. У західних слов’ян таких виразних тенденцій спільного розвитку мов немає зокрема й тому, що там функції сакральної мови виконувала латина, вельми далека від них усіх.

– Звісно. Але більш пізні тексти, їхні переклади на ці різні мови теж існували. Скажімо, у випадку білоруських земель дуже велику роль відіграє Франтішек Скорина і його переклад Біблії 1517 року. Тобто на білоруських землях друкарство починає розвиватися на якісь 20 років пізніше після того, як воно дуже інтенсивно розвивається у Західній Європі. Хоча, останнім часом, дедалі частіше згадують про друкарню Швайпольта Фіоля, що знаходилася в Кракові і друкувала кириличні тексти. Це вже був кінець XV століття, отже, ще раніше за Франтішека Скорину. Потім був надзвичайно інтенсивний друкарський рух на сучасних білоруських та українських землях, котрі тоді входили до складу Великого князівства Литовського. Або навіть у Польщі – в таких містах, як Супрасль чи Заблудів, де існували друкарні. Більше того, печатники, що створювали такі друкарні на сучасних білоруських чи українських землях, допомагали також засновувати такі друкарні у Москві. Звідки, зрештою, їх було вигнано, бо місцеві назвали їх чаклунами, адже там друковане слово ще не було відоме, тоді як у Великому князівстві Литовському все це інтенсивно розвивалося. Отже, тут ми можемо назвати певну перевагу, якщо йдеться про розвиток культури, про розвиток печатництва у порівнянні з московськими землями.

Антон Марчинський


Новини партнерів

0 Comments

Leave a reply

or

Log in with your credentials

or    

Forgot your details?

or

Create Account