Як живеться у світі пост-правди? Питання це не з’явилося тоді, коли Oxford English Dictionary визнав, що словом 2016 року є «пост-правда». Адже саме це слово виникло вже раніше. Кажуть, що це сталося у 1992. Проте лише при нагоді президентських виборів у Сполучених Штатах Америки та кампанії, пов’язаної з Брекзитом, це слово увійшло до підручних словників Західного світу. Звісно, у нашому регіоні до цього можна було б ще додати так звану гібридну війну Росії, де межа між істиною та брехнею в її медіальному переказі цілковито нівелюється.

Читайте також: 25-річна українка організувала в Гданську “цех” підробки документів

«Пост-правдивий» або «пост-істинний», тобто «post-truth», про який ми можемо прочитати в згаданому словнику, описує ситуацію, де факти меншою мірою впливають на громадську думку, ніж емоції і особисті переконання.

Чи, однак, це нове явище? Та чи, називаючи витончену брехню пост-правдою, ми не зловживаємо цим поняттям? Про це ми й запитаємо Ярослава Копеця, дослідника цифрової культури з Лабораторії техно-гуманітарних наук Факультету «Артес Лібералес» Варшавського університету.

Читайте також: “Житло на старт”. Коли в Польщі буде доступна нова житлова програма?

– Отже, чи пост-правдива політика, така, де емоції значать більше, ніж факти, є чимось новим?

Читайте також: Україна буде повертати до Польщі правопорушників які виїхали на батьківщіну

– Якщо пост-правду ми визначимо таким чином, то напевно ні. Цілковито класичними є історії, в котрих виявлялося, що тоді, коли до політики входили нові засоби масового переказу, як, скажімо, телебачення, це змінювало результати виборів, оскільки виборці більшою мірою робили свій вибір, спираючись на вигляд, вміння кандидата тримати себе та його харизму, ніж на те, що для них було важливим раніше. Натомість, мені здається, що таке розуміння пост-правди, коли ми її розуміємо як ситуацію, в якій емоції більшою мірою нав’язують вибір чи спосіб мислення, ніж факти, не є достатньо точним. І мені здається, те, що ми спостерігаємо сьогодні, є дещо більш складним явищем.

– Чи можна, продовжуючи цю вашу думку сказати, що Інтернет як новий засіб масового переказу ще ліпше підходить для такого явища, що ним є пост-правда, ніж телебачення?

– Я би сказав так: від самого початку, коли Інтернет почав розвиватися і ми говорили про WEB2.0 – я згадаю про оті прекрасні часи добрих кілька років тому – ми задавалися питанням про те, що станеться з основними ЗМІ, а також були переконані, що через свободу публікації, коли кожен з нас зможе увійти до Інтернету і створити блог, робити фільми на YouTube чи здійснювати власні радіо-трансляції, це призведе до того, що більше голосів можна буде почути. І зараз ми спостерігаємо за такою ситуацією, в котрій справді більше голосів можна почути, проте виникає запитання, чи ми справді хотіли б, аби всі вони були доступними широким масам суспільства.

– У чому ж полягає суть цього явища – пост-правди?

– На мою думку, проблема із пост-правдою полягає, радше, в тому, що якісь інституційні, методологічні та інші критерії, відповідно до котрих ми визнаємо речі правдивими, істинними, суттєво послабшали. І для мене найбільш показовою була ситуація, в котрій на одній із фан-сторінок у Фейсбуку – це таке місце, де сьогодні найінтенсивніше формується якась альтернативна наррація – супротивники щеплень розповідали про певні побічні дії щеплень. Коли ж їм навели контраргумент із серйозного наукового видання, що явно заперечував їхні твердження, то вони сказали, що їх цікавлять не джерела, а факти. І, мені здається, що саме в цьому полягає суть пост-правди. Мені здається, що те, що пост-правдою ми називаємо сьогодні, є ситуацією, коли класичні способи перевірки, чи щось є правдою, чи ні, перестали функціонувати у суспільстві.

– Свого часу в Польщі вже склалася ситуація, подібна до тієї, яку ми спостерігали під час передвиборчої кампанії в США минулого року. Популіст і, в чомусь, шоумен Стан Тимінський 1990 року увійшов до другого туру президентських виборів і отримав навіть більше голосів, ніж легендарний перший прем’єр вільної Польщі Тадеуш Мазовєцький. Він збудував свою кампанію на заявах, що на всіх має компромати і покаже, хто є ким. Таких компроматів, зрештою, не було. Що ж нового в цьому питанні відтоді сталося? Може, Інтернет? Що нового він вніс?

– Коли ми говоримо про такі події, як та, що стосувалася Стана Тимінського, говоримо про старі пасквілі, брехливу інформацію, що її розповсюджувала пропаганда (а чудовим прикладом тут є «Протоколи сіонських мудреців»), то, зазвичай, ми маємо справу з такою ситуацією, коли якась людина щось підробила, пустила в обіг, використала ту чи іншу силу, аби це розпропагувати. Коли ж говоримо про державну пропаганду, то маємо на увазі її інститути, ЗМІ, апарати влади і низку інших речей. Натомість те, що діється в Інтернеті, – це ситуація, в котрій посередником між громадською думкою, скажімо, і тими, що такі фальшивки створюють, є різноманітні комунікативні протоколи. Йдеться про Фейсбук, говоримо про Твіттер та інші різноманітні нові медіа. Тож в усій цій грі з’явився новий актор. Коли раніше ми говорили про засоби масового переказу, то казали, що хтось надає інформацію, а хтось інший її отримує. Зараз поміж ними є ще той, хто вирішує, що з того, що було надане, дійде до того, хто може це вислухати. Отже, новою якістю тут є такі посередники.

– Чим це відрізняється від ситуації, коли, скажімо, ми могли піти до кіоску на початку 1990-х років, де можна було купити як серйозні газети, так і якусь бульварну пресу? Чим, отже, продавець в кіоску відрізняється від Фейсбука?

– По-перше, працівник кіоску сьогодні законодавчо зобов’язаний, аби самому, згідно зі своїми індивідуальними політичними поглядами, не вирішувати, що він виставляє на продаж. А законодавство, котре стосується електронної комунікації, не має таких обмежень. Інакше кажучи, тут цензура може бути значно вільнішою. Але передусім йдеться про те, що тоді, коли ми входимо до кіоску, ми можемо ознайомитися з його пропозицією і вибрати те, що, на нашу думку, варте нашої уваги. Натомість, Інтернет робить це за нас. Фейсбук та інші медіа, що великою мірою переймають на себе ініціативу у виборі того, що варте нашої уваги, а що ні, роблять це приховано. Фейсбук збирає про нас інформацію і, спираючись на тривале спостереження за нашою поведінкою, сам вирішує, що нам покаже, а чого – ні. Він не питає кожного разу про думку, а робить це згідно з власними правилами, що залишаються цілковито для нас неявними. І це, мабуть, найсерйозніша проблема. Якщо в кіоску ми не бачимо якоїсь газети, то можемо зробити продавцеві зауваження, аби він її замовив, адже саме вона нам відповідає. Натомість, я переказую вітання всім тим, що спробує зробити зауваження Фейсбукові.

– В своїй нещодавній статті в часописі «Dwutygodnik» ви описували інформаційні бульбашки, що стають плідним ґрунтом для пост-правди. А в зв’язку з цим таке: Фейсбук призводить до того, що ми оточені інформацією, яка нам близька, з котрою ми згоджуємося. Якщо ми тут говоримо про пост-правду, то як така властивість соцмереж підтримує потік неправдивої інформації?

– Інформаційні бульбашки, а якщо з англійської – filter bubbles – то це, по суті, фільтраційні бульбашки, – це таке явище, яке кілька років тому описав Ілай Паріс’єр, і яке було негайно підхоплене і в академічних, і в більш публіцистичних дослідженнях про зв’язок між суспільством і новими цифровими технологіями. Він описав цей феномен, більш чи менш, так: з ким в Інтернеті зв’язуєшся, таким і стаєш. Тобто те, що різні інтернет-алгоритми збирають про нас інформацію, призводить до того, що вони дають нам те, чого б ми хотіли отримати. А оскільки свої передбачення вони роблять, спираючись на те, як ми поводилися раніше, тут немає мови про якісь серйозні несподіванки. Тому хтось, хто роками спостерігає за лівою політичною сценою, отримуватиме інформацію, що підтверджуватиме його дотеперішні погляди. І тому подібне.

– А що в цьому поганого?

– На це запитання відповісти дуже легко. Тоді, коли ці алгоритми вирішуватимуть, про що ми дізнаватимемось, а про що – ні, ми не стикатимемося з думкою протилежного боку політичної сцени. І тоді, коли ми вестимемо мову про пост-правду, як я її визначаю, то, в принципі, ми б могли собі уявити, що кожен з нас раз на якийсь час зустрічає у житті когось, хто має інакші погляди та вирішує увійти з нами в дискусію. А тоді, можливо, ми дізнаємося, що частина наших ідей хибна. Що, можливо, частина тієї інформації, якою ми оперуємо, погано задокументована. Якщо ми живемо в інформаційних бульбашках, то така людина не зможе нам цього повідомити. Інакше кажучи, коли б, гіпотетично, я був переконаний у тому, що атомні електростанції є прекрасним джерелом енергії, то міг би ніколи не зустріти того, хто вважав би інакше. І що ж тоді? Така ситуація очевидним чином призводить до суспільної поляризації, до того, що ми втрачаємо спільну мову. А на додаток, вона підсилює пост-правду. Адже, якщо знайдеться відповідно велика група людей, яких не цікавлять наукові часописи, ані академічні авторитети, ані низка інших інститутів, що раніше відігравали роль тих, хто перевіряв наше суспільне знання, то така інформація до них навіть не дійде.

– А чи не було б наївним вимагати, аби кожен перевіряв свою інформацію, аби кожен заголовок, що з’явиться перед нами у Фейсбуку тощо, пройшов ретельну наукову верифікацію? Адже ніхто не має на це часу.

– Звісно, я зовсім не очікую, що кожен адресат інформації сам її перевірятиме. Тим більше, що, по суті, неможливо бути експертом в абсолютно всьому, починаючи від щеплень, і закінчуючи глобальним потеплінням, конституційною політикою тощо. Такий комфорт може собі дозволити відносно невелика група, присвячуючи багато часу тому, аби справді зорієнтуватися в цих питаннях. І, врешті, для цього і потрібні нам суспільно відповідальні експерти, котрі можуть висловлюватися на різні теми. А тим, що таким експертам дозволяло говорити та відігравати важливу роль у суспільній дискусії, були традиційні інституційні медіа. Сьогодні дійсно говорити може кожен і в цьому нічого поганого немає. Проблема полягає в тому, що легко призвести до ситуації, коли стіни поміж інституційними мас-медіа й тими, що діють знизу, будуть занадто міцними. Інакше кажучи, якщо певна суспільна група не тільки лишатиметься у власному оточенні та вкорінюватиметься у різних помилках розумування (а це стосується, без виключення, кожної групи), а одночасно до неї не будуть в стані пробитися жодні інституційні ЗМІ, що відповідатимуть певним нормам ретельності і довіри до якихось авторитетів, то це призведе до дуже небезпечної ситуації. Ідеальним тут був би діалог між обома типами мас-медіа. Тоді одні могли б контролювати других, коригувати їх та входити у плідний діалог. Але ми, радше, спостерігаємо за ситуацією, в котрій або…, або…

PR2/А.М.